В Середньовіччі у Франції і в суміжних районах розмовляли на безлічі діалектів, які можна розподілити на три групи. На півдні, щоб сказати “так” – “oui”, говорили “oc” . Це група провансальської (окситанскої) мови, до якої належать такі діалекти, як гасконський, провансальський або беарнський. У північній частині швидше відповіли б “oil”, що теж означало б “так”: нормандський, пікардський, французький паризького басейну теж відносяться до цієї сім’ї мов. І нарешті на північному сході, в долині Рейну, в Савойї і франкомовній Швейцарії говорили на чомусь середньому між французькою і провансальською. В цю групу включають більшість романського розмовного говору.
Ці місцеві діалекти використовувалися як в повсякденному житті, так і в літературі. Так наприклад, трубадури з півдня, дуже прославлені, переносили окситанську мову по кругу. Але королівська адміністрація проникала всюди і навіювала мову північних районів Франції, і в цьому випадку, звичайно, французьку Парижу. Починаючи з 1442 держави Лангедока зверталися до короля французькою. І до 1500 освічені верства населення стали двомовними: окситанський діалект і мова північних регіонів Франції. Століття за століттям окситанський і франко-провансальський діалекти були знижені до статусу розмовного говору, тоді як французька Парижу ставала офіційною і переважно письмовою. Це в такій самій мірі, як і розвиток друкарської справи, примушувало визнати єдність мови, посилювало панування королівської французької.
Якщо остання в 16 столітті користувалася ще і свободою у фонетиці і в синтаксисі, то в 17 столітті вона об’єдналась і нормалізувалась із створенням Академії і з тріумфом поняття “Правильна мова».